Події, що розпочалися в США спричинили глобальний діалог щодо нетерпимості до будь-яких проявів расизму та ксенофобії. Але тут в Україні вони оцінюються достатньо зверхньо, бо не всі усвідомлюють основних їх чинників. Хоча й нещодавно ми самі мали жахливий випадок зґвалтування жінки в одному з поліцейських відділень в Київській області. Цей злочин як раз відбувся майже у той самий час, як на іншому кінці світу інші копи задушили людину у наручниках на очах багатьох людей посеред дня. Але, на відміну від США, в Україні подібні випадки хоч і стають резонансними, але рідко несуть собою великий потенціал для загальнонаціональних протестів. Тоді що ж може зачепити свідомість українців настільки, що вони готові будуть вийти на вулиці? Яка тема або подія могла б стати таким приводом і чи взагалі ми здібні на це зараз? Звичайно, в Україні наразі є велика кількість проблем, які жваво обговорюються і можуть навіть спричинити громадські конфлікти. Але загальнонаціональні протести — це багаття, що загоряється з багатьох причин одночасно.


Масові заворушення в США стали наслідком подібної до українського Майдану реакції гніву. Вони викликали гостре бажання всього суспільства долучитися до протестів саме через нестачу справедливості та відсутність підтримки з боку держави, тобто зневіри до владних інститутів. Ті самі причини змусили людей по всій Україні вийти на вулиці після побиття студентів у Києві у листопаді 2013 року. Тож досвід Майдану спонукає нас поглянути на американський протест очима людей, які мали високі вимоги та очікування, довге терпіння, але були змушені вдатися до крайніх засобів, щоб захистити свої права.


Сьогодні наш світ як ніколи потребує більше любові та солідарності. Особисто я щасливий, що знайомий з різними людьми, різних рас і національностей. І для мене, наприклад, ксенофобія і расизм — завжди дикість і жалість до тих, хто усвідомлено відмовляється пізнати цей світ у всій його різноманітності. Дискримінація не може бути нормою.

Так, Україна мала досвід трьох Майданів, а українці вміють і знають як протестувати. Це великий досвід, який перш за все базується на довірі самого суспільства та вмінні слухати один одного, будувати ефективну комунікацію між різними соціальними групами. Дослідження Доброчесності та інклюзивності демократичних процесів в Україні, проведене минулого року Програмою розвитку ООН, показує, що за шість років після Майдану «Революції гідності» Україна розпочала широкомасштабні реформи, спрямовані на зміцнення демократичного управління та підзвітності. Однак, попри великий прогрес у впровадженні технічних реформ у таких сферах, як антикорупція, державні закупівлі та децентралізація, країна продовжує відзначатися тривожно низьким рівнем довіри до установ, широким розчаруванням громадськості досягненнями реформ та високим ступенем песимізму щодо можливості зміни характеру політики та здійснення влади.


Все ж рівень громадської активності в Україні традиційно залишається досить значним у порівнянні з іншими країнами колишнього СРСР. Згідно нещодавніх результатів опитування української громадськості фондом "Демократичні Ініціативи" імені Ілька Кучеріва, кожен третій українець (32,8%) зазначає, що з певною регулярністю бере участь у житті своєї громади, в той час як до діяльності громадських організацій долучається трохи менша частка громадян (16,9%). Захист своїх прав та інтересів є ключовою мотивацією до участі людей у діяльності громадських організацій та об'єднань та створенні громадських ініціатив. На другому місці — потреба в громадському контролі над діяльністю влади, на третьому — турбота про загальне благо та бажання допомагати іншим людям. Опитувані представники громадських організацій загалом оцінили сучасний рівень розвитку громадянського суспільства в Україні як середній.


Але, все ж таки, волонтерською діяльністю в Україні протягом 2019 року займалися лише 9% громадян – фактично стільки ж, скільки у 2012 році (10%), а це значно менше, ніж торік (18%), і менше, ніж у 2017 р. (12%), 2016 р. (14%) і 2015 р. (13%). Найактивніше волонтерством займалися у Західному регіоні (14%), у Центральному і Східному – 9%, а найменше – у Південному (4%). Чи говорить це про те, що рівень довіри та проактивності суттєво зменшився в Україні за останні роки?


Україна — велика країна, з яскравим політичним розмаїттям. У найближчі місяці Україна перейде до передвиборчих кампаній загальних місцевих виборів, що відбудуться наприкінці 2020 року. Цей факт трохи заспокоює українців, адже ми матимемо змогу висловити свою думку у демократичний спосіб.


У дослідженні ПРООН також підкреслюється, що засоби масової інформації відіграють вирішальну роль у забезпеченні політичної цілісності через їхню роль в інформуванні громадськості про політичну напругу. Медійний ландшафт України різноманітний: велика кількість телевізійних ЗМІ на національному та місцевому рівнях. Хоча Інтернет та соціальні медіа набувають все більшого значення, телевізійні канали продовжують залишатися головним джерелом політичної інформації для більшості громадян. Тому журналісти, які кидають виклик місцевій політичній та діловій еліті, часто зазнають тиску, включаючи перешкоди, погрози та фізичне насильство. Знаючи про це, більшість українців (69%) позитивно ставляться до діяльності журналістів-розслідувальників та до того, що до Верховної Ради потрапило чимало громадських активістів: 32% певні, що ці громадські активісти зможуть здійснювати реальний вплив на ситуацію в країні, а 33% вважають, що саме так може відбутися якісне оновлення політики.


Загалом, у великих містах України громадянське суспільство значно сильніше, ніж деінде, частково через брак кваліфікованих людей чи коштів у менших громадах, а також через більш жорстке середовище. Згідно з даними громадського опитування, четверо з десяти українців (44,4%) готові зробити грошову пожертву справі, в яку вірять, та організації, якій довіряють. Цікаво, що рівень доходів домогосподарств пов'язаний із готовністю зробити таку пожертву, проте не так сильно, як можна було б очікувати. Навіть серед тих, кому бракує грошей на їжу, 39,4% готові пожертвувати хоча б якусь суму.

В останні роки в Україні посилився тиск на громадянське суспільство. Особливо це проявилося протягом 2018 року. Деякі напади на активістів, такі як вбивство громадської активістки Катерини Гандзюк у Херсоні, спровокували гучну реакцію міжнародної спільноти. Як відомо, 31 липня 2018 року на Катерину Гандзюк напали біля її будинку – невідомий облив її кислотою. Вона отримала хімічний опік близько 30% тіла. 4 листопада 2018 року вона померла. Від початку справу кваліфікували як «хуліганство» і тільки під тиском громадськості поліція перекваліфікувала її на «замах на вбивство з особливою жорстокістю». Як написав відомий активіст Роман Сініцин, пані Гандзюк викривала свавілля місцевих переатестованих поліцейських, сепаратистів та проросійських активістів.


Останні кілька років Катерина Гандзюк дійсно боролася з проросійськими рухами в Херсоні й протистояла спробам сепаратистів поширити їх діяльність на територію області, робила антикорупційні розслідування про регіональних чиновників. Але окрім цього випадку, про багато інших нападів повідомлялося менше. Тільки у 2018 році по всій Україні зазнали фізичних атак понад 50 активістів. Тому під впливом росту замахів на громадських активістів, у 40 містах України та світу у роковини смерті херсонської активістки Катерини Гандзюк відбулися акції "Рік без Каті" з вимогою покарати винних у нападі на неї. Таким чином, Катерина Гандзюк стала не лише окремою людиною, а й зібраним образом усіх активістів, які зазнавали тиску чи були вбиті протягом останніх років в Україні.

Подібні кейси викликають жваву реакцію українського суспільства та спонукають до дій. Але чи призводять ці дії до бажаного результату? Наразі можна сказати, що резонансні справи ймовірніше за все викликатимуть хвилю протестів, які не будуть поодинокими й можуть перерости у цілу низку. Все ж, теми та події, які здатні запалити громадський протест в Україні все ще досить обмежені, оскільки українське суспільство залишається достатньо розшарованим регіонально та класово. Однак, післямайданний досвід допоміг нам зрозуміти, що битися треба за спільні цінності, які об'єднують набагато краще, ніж корисні інтереси.


За даними загальнонаціонального опитування, на запитання щодо групи людей, яких би не хотілося бачити своїми сусідами, українці найчастіше вказували споживачів наркотиків (75,5%), людей, що зловживають алкоголем (56,8%) та ромів (41,7%). Але, групою, яка зазнає в Україні найбільшої дискримінації, більшість українці вважають ЛГБТ+ спільноту (25,3%). Окрім них, українці обрали зі списку внутрішньо переміщених осіб (18,4%), національні меншини (16,9%), жінок (13,7%) та мусульман (9,3%). Хоча потреба в більш ефективній участі жінок у демократичних процесах загальновизнана і вже відкрито обговорюється, інші групи постійно стикаються з ще більшими проблемами. Представники спільноти ЛГБТ+ та ромів стикаються з проблемним, а іноді й особливо ворожим середовищем. Згідно з даними офіційного перепису населення 2001 року в Україні мешкає 47 587 ромів. Разом з тим, за неофіційними оцінками міжнародних і громадських організацій чисельність ромів в Україні становить від 200 до 400 тис. осіб. Тому за підтримки Ромської програми МФ "Відродження" в співпраці з проєктом Ради Європи «Захист національних меншин, включаючи ромів та мови меншин в Україні" та ООН Жінки, 8 квітня 2013 року Президент України видав Указ про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року (Ромська стратегія). Наразі розпочалася робота над підготовкою проєкту Ромської стратегії на період після 2020 року в Україні.


Конфлікт у східних регіонах України також створив нову вразливу групу — ВПО, яка налічує близько 1,5 мільйонів людей. За даними опитування, кожний четвертий (38,4%) українець готовий підтримати дискриміновані групи у боротьбі за їхні права. Але приблизно така сама частка (38,2%) відкидає ініціативи з підтримки чужих права та свобод. Чи це і є кількісний показник солідарності українського суспільства?


До всеукраїнських акцій, які демонструють силу громадянського суспільства в Україні, можна віднести Марш Рівності, що вже 5 років проводиться в Україні щорічно. Марш рівності — це традиційна правозахисна хода на підтримку рівних прав для ЛГБТ+ спільноти, яку організовує ГО «КиївПрайд» наприкінці червня у рамках Міжнародного прайд-тижню. В Україні вона традиційно проходить у червні у Києві, Одесі, Харкові, синхронізуючись з глобальним рухом за рівність прав для ЛГБТ+ представників. Вона проходить за участю правоохоронців, які захищають учасників від нападів з боку праворадикальних сил та кожного року збирає все більше і більше учасників. Повідомляють, що у 2019 році в Києві в Марші рівності взяло участь близько 8 тис. осіб. Серед них були як кияни, гості з інших міст України, так і іноземці. Цікаво, що понад 30 військових пройшли колоною на Марші рівності-2019. «Вони прийшли підтримати рівність для всіх людей», - зазначив один з учасників Маршу, доброволець батальйону «Донбас» Віктор Пилипенко.

Як відомо, 5 листопада 2015 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проєкт Трудового кодексу (№1658), але тоді депутати не підтримали поправку щодо заборони дискримінації у трудовій сфері. Зокрема, пропонувалося зафіксувати, що в трудовій сфері заборонена дискримінація за расовими, політичними, релігійними ознаками, а також на підставі статевої приналежності, сексуальної орієнтації, сімейного або майнового становища, в залежності від участі в страйках, підозри на СНІД або його наявності. Ця поправка була однією з ключових вимог щодо безвізового режиму з Євросоюзом та передбачала гармонізацію українського законодавства з європейським в питаннях протидії проявам дискримінації.


Марш рівності — напевно одна з наймасштабніших акцій в Україні, яка ставить за мету розв'язання соціальних проблем та об'єднує навколо себе різних представників суспільства. Окремо треба відзначити, що участь у заході минулого року взяло багато людей, які не є представниками ЛГБТ+ спільноти, однак підтримують ідею рівності для всіх і протидію дискримінації.

Стосовно політичних протестів, то останні масові заворушення в Україні відбулися у жовтні 2019 року у близько 40 містах після заяв влади про погодження так званої «формули Штайнмаєра». Така емоційна реакція була пов'язана зі спробами влади урегулювати болюче питання війни на Донбасі методами, які йшли всупереч українській громадськості. Виходити на вулиці закликали політичні партії та громадські організації. Загальне гасло мітингарів: «Ні капітуляції!». Основні вимоги: не надавати особливого статусу для окупованих територій Донбасу, не відводити українських військ від лінії розмежування, а також заборонити вибори у цих регіонах. На марші в Києві зібралося близько 50 000 учасників.


Тож ми бачимо, що українці все ще готові відстоювати національні інтереси набагато активніше ніж власні. Це здебільшого також пов'язано із трансформацією України, як держави, що орієнтується на загальноєвропейські цінності. Тому люди бояться збитися з курсу, за який вже заплатили велику ціну. До того ж, великі цілі та загрози більш мотивують до суспільного протесту.


Але така взаємодія все ж призводить до того, що українці перестають соромитися відстоювати й власні переконання. Тільки впродовж останнього року в Україні відбулися десятки акцій, організованих різними професійними рухами та асоціаціями, що відстоюють права робітників чи підприємців. Наприклад, виступи "євробляхерів" щодо надання доступних умов розмитнення авто, які були ввезені з країн ЄС — учасники акції збиралися безперестанку під Кабінетом Міністрів України у Києві й вмикали клаксони, щоб бути почутими владою. Надалі, під час прийняття закону про вільний обіг сільськогосподарських земель, тисячі людей перекривали рух у столиці, протестуючи проти земельної реформи. Також нещодавно на мітингу біля Верховної Ради педагоги вимагали гідних зарплат. Вчителі виступили проти ідеї скасування надбавок до зарплат та запровадження 40-годинного робочого тижня. А у лютому відбувалися масові акції протесту по всій Україні проти тотальної фіскалізації бізнесу через утиски малих підприємців та повне ігнорування їхніх проблем. Водночас подібні акції — не показник громадянської активності українців, вважає експертка Центру протидії корупції Юлія Курнишова.

Згідно з дослідженням ПРООН, з 2014 року прогрес у впровадженні демократичних реформ в Україні був нерівномірним. Поки ще не з'явилися докази того, що зв'язок між бізнес-інтересами та політикою серйозно ставиться під сумнів, або що політичне життя та процеси прийняття рішень стають все більш прозорими. Відсутність довіри до судової та правоохоронної систем та відсутність реального прогресу у боротьбі з корумпованими зв'язками між судовою владою та владними елітами є серйозними перешкодами для трансформаційних змін у політиці та прийнятті рішень. У ретроспективі, експерти переважно характеризують Євромайдан як Революцію Гідності: виступ суспільства за демократизацію і європейський вибір. Але хоча влада і була змінена, все ж не відбулося двох ключових вимог, які були критично важливими для Майдану. Насамперед це стосується відсутності системної боротьби з корупцією та якісного, а не номінального, «перезавантаження» системи влади й оновлення принципів її діяльності, приходу якісно нових еліт та люстрації старих. Крім того, досі не відбулося деолігархізації політичного та економічного життя.


Згідно з результатами опитування, майже половина українців (48,3%) кажуть, що поки не відчули жодних результатів реформ. Водночас 22,2% вже відчули як позитивні, так і негативні наслідки реформ, тоді як майже кожен п'ятий респондент (22,6%) має негативну думку. Приблизно 15,7% опитаних відповіли, що рівень корупції зріс за останні 12 місяців, і кожен третій українець (32,9%) готовий брати участь у колективних протестах проти корупціонерів з вищих ешелонів – посадовців і політиків. Дивлячись на це, постає логічне питання, чи слід Україні чекати нових масштабних акцій протесту у найближчій перспективі й що може слугувати їх чинником?

Основні протестні вимоги та претензії українців концентруються здебільшого на отриманні якісних послуг від держави, як то охорона здоров'я, освіта та соціальне забезпечення. Можливо саме тому Україну оминули такі глобальні тенденції як еко-активізм та рух проти кліматичних змін. В Україні наразі немає Партії Зелених, яка опікувалась би цими проблемами. Хоча навколишнє середовище займає лише п'яте місце серед 11 запропонованих проблем країни, воно сприймається як місцева проблема номер один. Більшість громадян (53,8%) переконані, що в їхньому районі є проблема із навколишнім середовищем. Також рухи за права жінок та гендерне рівноправ'я здебільшого проходять у форматі флешмобів у соціальних мережах. Соціальні рухи проти сексуального насилля, на кшталт 'Me too', що розгорталися в Україні, навіть якщо і не вилився в вуличні протести, то точно закарбувався у свідомості багатьох українців завдяки потужній онлайн підтримці учасників руху.


Українське суспільство втрачає десятки мільйонів доларів через насильство проти жінок, такий звіт оприлюднив Фонд ООН у галузі народонаселення. Міжнародні партнери закликають депутатів Верховної Ради України ратифікувати Стамбульську конвенцію Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству, яку Україна підписала ще у 2011-му, а також ухвалити закони, які б врегулювали відповідальність за ці порушення. Втім, народні депутати досі не спромоглися це зробити, бо неправильно трактують визначення в цій конвенції, зокрема слів «гендер» та інших понять.


Допомогти органам місцевого самоврядування досягати рівності покликана і Європейська хартія рівності жінок і чоловіків у житті місцевих громад. Цю Хартію у 2004 році розробила Рада європейських муніципалітетів і регіонів (РЄМР). Загалом Європейську хартію рівності жінок і чоловіків підтримали понад 1000 європейських міст. В Україні ж цей рух активно набирає обертів: після Вінниці у 2018 році зареєстрованими підписантами стали Одеса, Житомир, Харків, Ірпінь, Білгород-Дністровський та інші. А станом на лютий 2020 року 64 українські міста пройшли фінальний етап підписання документа та більш як 20 перебувають на шляху до приєднання. В основі їхнього рішення лежить переконання, що врахування інтересів, потенціалу та потреб кожної статі є винятково важливим для ухвалення обґрунтованих рішень, справедливого розподілу ресурсів, пільг і відповідальності між жінками та чоловіками, а також рівного доступу до послуг і вигід місцевого економічного розвитку.


Але процес імплементації не завжди проходить безхмарно. Так восени 2018 року Одеська міська рада прийняла рішення про приєднання до Європейської хартії рівності жінок і чоловіків у житті місцевих громад. Водночас Одеська обласна рада прийняла антигендерне звернення щодо традиційних цінностей.


Карантинні протести, які зараз лягли в основу масштабних соціально-політичних рухів по всьому світу, на мою думку, малоймовірні в Україні. За даними фонду "Демократичні Ініціативи" імені Ілька Кучеріва, українські експерти відзначили, що спалах епідемії мав певний вплив на громадянську активність людей, і лише близько 20% не погодилися з цим твердженням. Половина респондентів (50%) погодились, що пандемія примножила "соціальний капітал" громадськості — людські зв'язки, солідарність, взаємну довіру — і допомогла розвинути навички та технології самоорганізації.

Будь-який соціальний капітал ґрунтується на взаємодовірі. І йдеться не лише про підприємницьку діяльність. Ще на початку 1990-х років у книзі «Довіра» Френсіс Фукуяма визначив соціальний капітал як «довіру, взаємодопомогу й активність». Тоді світ опинився перед викликами економічної кризи, і вчені замислилися над використанням соціального капіталу задля подолання криз. Можливо, над цим варто замислитися й українцям?


Цікаво, що все ж таки сьогодні тільки 10,6% з усіх опитаних українців хотіли б жити за кордоном – половина з них змінила б свою думку за умови політичних змін у країні або зростання сімейного доходу. Стосовно їхніх дітей, більш ніж половина опитаних хотіли б, щоб вони жили в Україні, тоді як 17,4% хотіли б, щоб їхні діти виїхали закордон. Тож українці готові боротися за своє майбутнє в Україні.