24 лютого 2022 року залишиться чорною датою в житті кожного Українці. Хтось прокинувся від вибухів за вікном, деяких розбудив дзвінок рідних, а хтось зранку прочитав новини й вжахнувся. Хоча такий варіант подій прогнозувало багато світових розвідок, людям досі важко повірити в те, як змінилось їхнє життя. Хтось був вимушений тікати від обстрілів, хтось опинився під окупацією, а є й ті, чиє життя порівняно з іншими виглядає досить мирним.Ми опитали різних людей, з різних куточків України, що для них війна, як вони її сприймають та як знаходять сили жити в ситуації, що склалась.

Вікторія, Одеса, 28 років

Від початку обстрілів України з боку РФ та до 10 дня війни я пройшла через багато емоційних станів: часто текли самі по собі сльози, серце вистрибувало з грудей, в особливо стресові моменти з'являлося тремтіння, сну майже не було, як і апетиту. Поступово змогла знайти стабільність всередині. Пережити цей жах допомагає робота та підтримка оточення, а ще волонтерська діяльність. В самій Одесі поки все більш-менш тихо, обстрілюють околиці, але новини з найгарячіших точок нашої країни жахають — стільки смертей, стільки зламаних назавжди життів. Інколи здається, що це ніколи не закінчиться, але нам не можна втрачати надію на мир. «Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати звертатися до світла», а в нас зараз весь народ сяє — стільки бажання допомагати, стільки любові та молитов лунають щохвилини. Це все не просто так.

Тетяна, Львів, 25 років.

Війна завжди погано. Ставлення тут однозначно негативне. Але це поняття завжди було далеким для людей мого покоління і молодших, до цього дня. Я хоч на щастя знаходжусь в районах де повітря сколихується тільки від одиноких літаків і повітряних тривог , але тривога і розпач присутні цей весь період. Я не думала що можу стати настільки озлобленою до людей іншої національності. Я ніколи би і подумати не могла що настільки можна бажати смерті інших людей. За цей період такий спектр емоцій відчувається що здається його описати вже не можливо Перші два дні в місті була паніка, бо всі ринулись в банк і в магазини. А опісля люди згрупувалися і організували збір допомоги для армії і потребуючих. І це одне з найпрекрасніших в цій ситуації - люди гуртуються і роблять все шо від них залежить Звичайно, ситуація складна, і невідомо що буде ще але спільними зусиллями і спільними молитвами маємо вірити в краще і мирне майбутнє.

Олена, Херсон, 32 роки

У мене таке почуття, що я потрапила до якоїсь фантасмагоричної історії. В реальність того, що відбувається, неможливо повірити. По всім новинам ходить інформація, що нас захопила Росія. В нас не працюють всі мобільні оператори, окупанти сновигають містом. Але навіть за таких умов ми тримаємось. Днями в нас був численний мітинг, люди вийшли з прапорами на площу міста, щоб показати що Херсон — це Україна. Я в цей день просто плакала від гордості за херсонців, від їх мужності та патріотизму. Але, звісно, ситуація непевна. Буває спокійно, буває гримить, ховаюсь у себе в квартирі, подалі від вікон. Коли гримлять бої — сиджу під столом. Сталінка, де я мешкаю, вже одну війну пережила, тому сподіваюсь на краще. Але, звісно, страшно це все, мій песик від вибухів постійно труситься, я цього їм ніколи не пробачу.

Роман, Харків, 27 років

Саме зараз відчуваю втому і почуття безвиході, які ніяк не минають, навіть після того, як я вибрався з-під обстрілів у Харкові. У перший день, прокинувшись о 5-й ранку, в голові була тільки думка: "От же *@#". Без сліз на очах зараз складно спостерігати за тим, як горять улюблені вулиці міста. Але коли бачиш репортажі російських каналів, про те, що тут все добре і міста цілі - виникає вже злість, хочеться, щоб їхні міста були такими ж "цілими". Але жорстокість породжує лише жорсткість, на комусь має обірватися це коло, якщо ми хочемо миру. Все це нагадує 2014 рік на Донбасі. Я не бачу того, що нас хтось хоче рятувати, я бачу те, що нам хочуть повторити 2014 рік, тільки у великих масштабах. У Харкові ніхто не чекав їхнього "порятунку". На Донбасі чекали миру, а для цього явно треба не воювати. Думаю, у них там чимало адекватних і розуміючих людей, думаю, їм настав час виходити на вулиці і щось робити з їхнім божевільним дідом - це здається зараз єдиною надією на найближчий кінець конфлікту без ще більших жертв.

Олександр, Дніпро, 24 роки

Чесно кажучи, я вражений, яке спокійне передмістя Дніпра. Звичайно, наша військова техніка щодня скажено носиться туди-назад, але в основному за винятком рідкісних повітряних тривог, у моєму місті нічого не відбувається. Пощастило, можна сказати. Набагато більше, ніж іншим сусіднім областям. Проте черги що до війскомату, що до тероборони шалені. Хотів, за порадою наших службовців, біля посту тероборони сходити до військкомату та й туди не потрапив у робочий день. У людей на те, що відбувається, за моїми спостереженнями, фарш реакцій. Є панікери як моя мама, яка сто разів на день в укриття бігає. Є я, що навіть при сиренах відмовляється кудись рухатися. Дуже цікава картина розгортається, коли під повітряну тривогу одні люди мотаються із сумками, інші спокійно курять на балконі.