Різні реформ мали різні нормативні підвалини в Україні: ліберальні в першому випадку та націоналістичні (чи патріотичні, якщо хтось досі вважає націоналізм синонімом шовінізму) в другому. Відповідно, можна було очікувати, що їх підтримуватимуть різні частини населення, між якими не буде великого перетину. Втім, публічний дискурс свідчить, що в багатьох випадках ті самі люди підтримували реформи обох типів. Зокрема, заходи з поширення української мови та віддалення від Росії в зовнішній політиці мали підтримку не лише діячів національно-патріотичних організацій, а й багатьох російськомовних лібералів, які вважали посилення національної ідентичності важливою передумовою зміцнення незалежності й побудови правової держави.

Проте публічний дискурс віддзеркалює головно думки еліт, які не обов'язково відповідають поглядам пересічних громадян. Тому ми вирішили з'ясувати, які категорії населення підтримують ті чи інші реформи та наскільки групи підтримки різних реформ перетинаються. Одним із фокусів нашого аналізу був вплив мовно-етнічної ідентичності, давно виявлений щодо преференцій у ділянках мови, пам'яті та зовнішньої політики, але менш очевидний щодо ліберальних політичних і економічних реформ. Водночас ми хотіли дослідити, якою мірою на підтримку реформ упливають загальні світоглядно-ціннісні настанови громадян, припускаючи, що в окремих випадках вони можуть бути не менш важливими, ніж ідентичності.

Аналіз показав, що сім із дев'яти реформ — люстрація, європейська інтеґрація, зміцнення обороноздатності, повернення окупованих територій, усунення совєтських символів, обмеження російських впливів та поширення української мови — міцно пов'язані в оцінках респондентів, і тільки децентралізація та запровадження ринку землі стоять осібно.

Ці сім реформ стосуються різних суспільних сфер, але їх об'єднує спільна мотивація — подолання залежності від колишнього імперського центру. Тому ми називаємо їх постімперськими емансипаційними реформами. Не дивно, що якщо людина підтримує одну з них, вона схильна підтримувати й решту.

Дві інші реформи — децентралізація та запровадження ринку землі — мають дещо іншу мотивацію, тому їх доцільно розглядати окремо. Отже, ми спочатку подамо головні результати для емансипаційних реформ, потім для децентралізації, а тоді для ринку землі.

На підтримку емансипаційних реформ справді впливає мовно-етнічна ідентичність: люди, які ідентифікують себе як українці, вважають українську мову рідною та переважно спілкуються нею в повсякденному житті, більш схильні підтримувати такі зміни, ніж ті, хто вважає себе росіянами й виявляє прихильність до російської мови.

Не менш важливим чинником є реґіон, де мешкає респондент або респондентка: постімперську емансипацію підтримують радше на Заході, ніж на Сході та Півдні. Це відповідає висновкові інших авторів, що відмінності між реґіонами України не зводяться до різниці їхніх етно-демографічних профілів, а пов'язані також із їхньою особливою економічною ситуацією та політичною культурою.

Як виявилося, ані молодий вік, ані читання новин в інтернеті самі по собі не роблять людей прихильниками емансипаційних реформ, так само як належність до Московського патріархату не спонукає до неприхильного ставлення. Очікуваною є більша підтримка цих реформ серед високоосвічених людей, а от меншу підтримку у містах порівняно з селами пояснити важко. Прикметно, що емансипаційні реформи мають більшу підтримку заможніших людей, тих, чий добробут за минулий рік підвищився, а особливо тих, хто вважає, що покращилося економічне становище всієї країни. Інакше кажучи, на ці реформи сподіваються головно ті люди, яким не дуже погано ведеться.

Проте найцікавішим результатом аналізу є істотний за розміром і несподіваний за напрямком вплив низки світоглядно-ціннісних настанов. Виявляється, емансипаційні реформи, що їх багато хто вважає етнічно ексклюзивними й навіть дискримінаційними, мають підтримку насамперед тих людей, які сповідують виразно інклюзивні погляди й цінності, зокрема громадянське, а не етнічне, розуміння української нації та активістське переконання, що «тиск суспільства на владу змусить її активніше здійснювати реформи».

До певних висновків дійшов і Френсіс Фукуяма, професор Стенфордського університету. Він доклав руку до появи LAD Ukraine — вітчизняної школи лідерства. Але і її випускники, об'єднані спільними прагненнями і знаннями, створили дуже мало спільних спонтанних проєктів, зокрема і політичних. Тому Фукуяма і відзначив низький рівень взаємодії серед прогресивних українців.

Співвітчизники і без цього не надто схильні до спільної неформальної роботи, спрямованої на позитив. За даними спільного опитування фонду Демініціативи і КМІС, нині лише 7,5% українців залучені до активної громадської діяльності. Таким самим показник був у 2013 році, що доводить: постмайданний сплеск національного ентузіазму минув. Навіть пандемія COVID-19 не змусила українців «підбадьоритися» у сфері соціальної взаємодії.

На думку експертів, «летаргічний сон» співвітчизників спричинений відсутністю чітких цілей для об'єднання зусиль, поганим діалогом між різними групами людей і розмитістю бачення спільного майбутнього.

Сергій Кошман, вже колишній керівник експертної групи в Офісі президента, впевнений: соціальної взаємодії українців заважає ілюзія, що люди одне одного добре розуміють. Вона дісталася країні ще від СРСР із його відносною одноманітністю. «Але насправді люди стали складнішими, з'явилося розмаїття, яке вимагає вже нових форм для діалогу», — каже Кошман.

У розвинених суспільствах, за його спостереженнями, люди вміють швидко взаємодіяти навіть тоді, коли не підходять, не подобаються одне одному. Але якщо потрібно, все це відходить на другий план. «У нас же антипатії моментально виходять на перший план. І не вдається співпрацювати», — вважає Кошман.

У розмові про погану взаємодію, притаманну співвітчизникам, тему Союзу згадує й ексміністр економіки Павло Шеремета. Мовляв, радянська освіта і культура не вчили спонтанній співпраці, — хіба що піти разом пограти у футбол. Люди тоді боялися проявляти ініціативу, та й узагалі будь-яким чином «висовуватися». І ось ця «тінь» радянського минулого досі нависає над країною і її населенням. До того ж з'явилися нові роз'єднуючі фактори — надмірна персоналізація процесів, марнославство, лінь, бажання мати тотальний контроль над «своєю пісочницею», заздрість.

Соціальний психолог Олег Покальчук сподівається, що децентралізація і розвиток місцевих громад простимулюють співгромадян до формування культури взаємодії. «Соціальні взаємодії можуть ефективно здійснюватися тільки між кваліфікованими людьми. Коли з'являться мета, картинка і діалог, у суспільстві перестануть боятися спільних проєктів — спонтанних або запланованих», — певен психолог.