informer.od.ua
Чотири роки вимушенної ізоляції: (не)бранці на візочках
Як живуть в Одесі вимушені переселенці з інвалідністю в Обласному центрі соціально-психологічної допомоги.
Знайти необхідний будинок поміж інших абсолютно однотипних на Красній вулиці без додатку мап не надто легко — зовні він нічим не відрізняється з поміж інших. Так само сірий, так само низький — всього п'ять поверхів, так само з нерівною плиткою біля під'їзду. Єдине незвичне — прапор і табличка: «Обласна комунальна установа "Обласний центр соціально-психологічної допомоги"».
Саме тут уже понад чотири роки живуть багатодітні родини, матері-одиначки та люди з інвалідністю, котрі раніше мешкали у санаторії Куяльника, а ще раніше — у Сергіївці, а зовсім до цього — у містах Донецької та Луганською областей, де вже шість років триває війна.
Просто так зайти до будинку не вдасться — на сходах першого поверху — кімнатка чергового: треба пояснити до кого йдеш, чи знає хтось про візит. Тільки після цього можна піднятися вузькими сходами поміж табличок з оголошеннями про попередження розповсюдження коронавірусу.
Саме тут уже понад чотири роки живуть багатодітні родини, матері-одиначки та люди з інвалідністю, котрі раніше мешкали у санаторії Куяльника, а ще раніше — у Сергіївці, а зовсім до цього — у містах Донецької та Луганською областей, де вже шість років триває війна.
Просто так зайти до будинку не вдасться — на сходах першого поверху — кімнатка чергового: треба пояснити до кого йдеш, чи знає хтось про візит. Тільки після цього можна піднятися вузькими сходами поміж табличок з оголошеннями про попередження розповсюдження коронавірусу.
Ми піднімаємося на другий поверх, де проживають мешканці на візочках — серед них наша героїня, Світлана Шадріна. Також на поверсі мешкають багатодітні родини та сім'ї, де хтось має інвалідність. У довгому темному та вузькому коридорі два візка точно одночасно не розминуться.
В очікуванні на зустріч знайомимося з Іриною — матір'ю чотирьох дітей, її чоловік прикутий до ліжка. Вона нас запевняє, що зараз не має особливих складнощів чи потреб. Єдине — підвищення вартості комунальних послуг. Зараз родина має платити по 4 000 на місяць. Стосовно іншого, каже, що вже звикли, проблем з роботою не має.
Тим часом до нас приєднується наша героїня — Світлана. В Донецьку вона жила з матір'ю у власній двокімнатній квартирі. І хоча мешкали вони на п'ятому поверсі, але в будинку був ліфт і жінка могла вільно пересуватися.
Через війну у 2014 році їй довелося переїхати спочатку в Сергіївку, а потім до санаторію у Куяльнику. Цей час вона згадує, як дуже важкий.
Тим часом до нас приєднується наша героїня — Світлана. В Донецьку вона жила з матір'ю у власній двокімнатній квартирі. І хоча мешкали вони на п'ятому поверсі, але в будинку був ліфт і жінка могла вільно пересуватися.
Через війну у 2014 році їй довелося переїхати спочатку в Сергіївку, а потім до санаторію у Куяльнику. Цей час вона згадує, як дуже важкий.
Для нас — гостьова кімната з старезними диванами та кількома стільцями. Виглядає вона так, наче користуються нею зрідка.
«Ми мали сплачувати по 1 000 гривень на місяць з однієї людини, але часто в кімнатах не було навіть телевізорів чи холодильників. Крім того, мали харчуватися в їдальні, бо через умови проживання не могли тримати в кімнатих додаткових електроприладів. А це були додаткові витрати. Кожного місяця ми стикалися з новими труднощами: відключенням світла, опалення, гарячої або холодної води. Тож наше перебування там було дуже важким», — зауважує Світлана.
Єдиним позитивним було те, що стивідорний оператор «ТІС» облаштував кабінет, де мали змогу працювати люди на візочках. У 2016 році, коли постало питання переїзду на Красну, разом з мешканцями переїхало й обладнання. Світлана — одна з працівниць, котра пройшла необхідне навчання. Її зміна триває 4 години.
Єдиним позитивним було те, що стивідорний оператор «ТІС» облаштував кабінет, де мали змогу працювати люди на візочках. У 2016 році, коли постало питання переїзду на Красну, разом з мешканцями переїхало й обладнання. Світлана — одна з працівниць, котра пройшла необхідне навчання. Її зміна триває 4 години.
«У мене одноманітні дні. Зранку я самостійно роблю реабілітаційні вправи, потім працюю, у вільний час займаюсь хатніми справами — прибираю, готую, спілкуюсь з подругою. В Донецьку я займалась танцями на візках, але тут немає умов для цього — востаннє ми танцювали у Куяльнику», — зауважує Світлана.
За її словами, вона залишає будинок лише кілька разів на рік — будівля не облаштована ліфтом і без сторонньої допомоги вийти або зайти вона не може.
«Інші мають родини, де їм хтось може допомогти, а я живу сама — коли треба щось з магазину чи аптеки, мені допомагає соціальний працівник. Часом до мене приїздить подруга. Їй доводиться питати перехожих, щоб вони допомогли мене спустити на вулицю, а потім підняти на другий поверх. Уся наша прогулянка обмежується околицею — звичайно, що ні про які заходи в інших частинах міста мови не йде. Крім того, що до них треба дістатися, ще й можуть закінчуватися запізно — кого потім шукати мені допомагати дістатися другого поверху?», — зітхає Світлана.
За її словами, вона залишає будинок лише кілька разів на рік — будівля не облаштована ліфтом і без сторонньої допомоги вийти або зайти вона не може.
«Інші мають родини, де їм хтось може допомогти, а я живу сама — коли треба щось з магазину чи аптеки, мені допомагає соціальний працівник. Часом до мене приїздить подруга. Їй доводиться питати перехожих, щоб вони допомогли мене спустити на вулицю, а потім підняти на другий поверх. Уся наша прогулянка обмежується околицею — звичайно, що ні про які заходи в інших частинах міста мови не йде. Крім того, що до них треба дістатися, ще й можуть закінчуватися запізно — кого потім шукати мені допомагати дістатися другого поверху?», — зітхає Світлана.
Чи не вперше поїхати до іншої частини міста вона змогла завдяки співробітникам благодійного фонду «Карітас Одеса УГКЦ», котрі проводять на Красній зустрічі інтегративної терапії громад. На таких заходах учасники діляться турботами, переживаннями та власним досвідом, котрий може допомогти подолати ту чи іншу проблему. Зустрічі відбуваються не лише в центрі на Красній, але і в офісі фонду, куди змогла поїхати Світлана — інших можливостей вона немає, а відсутність ліфта чи пандусів суттєво обмежують пересування мешканців.
«За кілька років проживання, в центрі змінилося кілька директорів, усі вони проблему розуміють, але ніяких змін не відбувається через начебто недоцільність фінансових вкладень на ремонт», — зітхає Світлана.
«За кілька років проживання, в центрі змінилося кілька директорів, усі вони проблему розуміють, але ніяких змін не відбувається через начебто недоцільність фінансових вкладень на ремонт», — зітхає Світлана.
Шукати нове житло для неї важко — за її словами, прив'язка до робити передбачає компактне проживання всіх співробітників, а це означає, що всім краще жити поруч, мати вільні можливості для пересування до обладнанного офісу. Це все ускладнює пошук житла і обмежує життя.
На прощання Світлана демонструє свій новий візок. Каже, що він набагато кращій у керуванні попереднього — з таким було б просто танцювати та пересуватися містом. Але це колись можливо. А поки усі її подорожі обмежуються другим поверхом у будинку на Красній вулиці.
На прощання Світлана демонструє свій новий візок. Каже, що він набагато кращій у керуванні попереднього — з таким було б просто танцювати та пересуватися містом. Але це колись можливо. А поки усі її подорожі обмежуються другим поверхом у будинку на Красній вулиці.
Ірина Чиркіна
авторка