- Привіт. Скажи, як ти перекваліфікувалась у військову кореспондентку?

- Першу поїздку в прифронтову зону мені запропонував знайомий блогер, він відеоматеріали знімає, ми тоді були в Харкові чотири дні. Мені сподобалось місто і, найголовніше, люди. Харків'яни виявились дуже добрими, відкритими, готовими прийти на допомогу. Ми приїхали пізно увечері, нічого не працювало, так якась кафешка просто дала нам поїсти, зі своїм посудом, столовими приладами. Ми потім три дні їм намагались все повернути, а люди навіть не згадували, що ми їм там щось винні. Мені здається, коли в твоєму місті йдуть активні військові дії, ти трохи по-іншому дивишся на життя. Принаймні, харків'яни на нього дивляться точно по-іншому.

- В чому основні відмінності з Одесою?

- В прифронтових містах люди більш відкриті та довірливі. Одеса спекулятивніша, тут важливі гроші, знайомства і таке інше. А в Харкові просто до незнайомої людини підходиш, пояснюєш проблему, вона відразу відгукнеться. Пам'ятаю, ми винаймали квартиру, оплатили її, і буквально за п'ять хвилин телефонує рієлтор і каже: «Ви що, цей район прострілюється! Я зараз вам знайду житло в безпечнішому місці». Ну і знайшов іншу квартиру хоча, здавалося б, міг заробити гроші і забути. А він переспрямував нас до іншого рієлтора, дав можливість йому заробити, щоб ми були в безпеці.

- Як знаходиш теми?

- В основному, через знайомих. Я давно працюю в журналістиці, маю знайомства. Коли ж по Одесі бувають прильоти, нас не сповіщають, де саме, ми самостійно дізнаємось. Так в одному селі під Одесою на пляжі підривали міну. Мені повідомили, куди саме її прибило, о котрій буде здійснено контрольований підрив. Я приїхала, стала біля пресофіцерів, що це знімали, позвонила прессекретарці ОК «Південь», мовляв, я сама все знайшла. Загалом, мені здається що пресслужби мають контактувати з журналістами, давати якщо не точне місце прильоту, то хоча б назву населеного пункту. Ми самі знаходимо, нам ніхто не допомагає. А тут самі знайшли – і забороняють знімати.

- І часто такі випадки бувають?

- В Одеській області працювати найгірше всього. Де б ми не були, в Миколаєві, в Харкові, ніде таких проблем немає. Так, наприклад, в тому ж Харкові журналістами опікується СБУ. Там є спеціальний відділ, де працюють з журналістами й блогерами. При мені людина, яка контактує з медійниками, просто видзвонювала блогерів, які мають велику кількість підписників в соцмережах, та пропонувала їм приїхати та відзняти війну такою, яка вона є. Щоб люди бачили, що тут відбувається. Я вважаю, дуже важливо показувати світові, що відбувається. А виходить, що не дають нічого показувати тільки в нас, в Одесі. Це дуже дивно.

- Яка роль медійників у цій війні, на твою думку?

- Я вважаю, що робота журналіста настільки ж важлива, як і робота військового. Якщо згадати перші дні війни, то нам майже ніхто не надавав підтримку. Підключились журналісти, в різних містах та країнах почали виходити на площі люди. Президент Володимир Зеленський, як піарник, теж багато чого зробив. Після цього інші держави стали нас підтримувати, надавати зброю. За те, що зараз відбувається на фронті, ми маємо подякувати європейським країнам, які допомогли нам зброєю. Але ми маємо розуміти, що якщо війна зникне з медіапростору, не буде такої підтримки. Я не розумію таких обмежень в роботі журналістів, коли ми працюємо з нашими військовими заради спільної перемоги.

- Як війна вплинула на твій рівень доходу?

- Я працюю в регіональному ЗМІ Odessa.online, додатково співпрацюю з польською агенцією PAP. В принципі, поїздки Україною я можу собі організувати завдяки тому, що мені платять з-за кордону. Однієї моєї зарплати не вистачило б, щоб забезпечити дорогу, проживання, харчування. Але зайвих грошей, звісно, не маю. Журналістам зараз важко знайти роботу. В Одесі закрилось багато видань, телеканалів. Я спілкуюсь з багатьма колегами, які виїхали з країни, так вони не працюють, живуть на виплатах. Хтось хоче повернутися, а хтось – ні. Але є знайомі журналістка та фотограф, які доволі швидко знайшли роботу в Польщі. Власне, вони мене й порекомендували на мою другу роботу.

- Що для тебе було найскладнішим?

- Найскладнішим було не втекти в перший тиждень війни. Було дуже страшно і дуже хотілось поїхати. Але якось потихеньку одні події нашарувались на інші, і я залишилась. Спочатку мені зателефонував знайомим с польського телебачення, попросив включитись та розповісти, як живе Одеса і що тут відбувається. Потім подзвонили з Латвії з тим же питанням. Далі мій друг-військовий поїхав на фронт, йому треба було допомогти зі спальними мішками. В Україні спальників не було, їх везли з Болгарії, тому довелось їх почекати в Одесі. А наприкінці моя знайома поїхала за кордон, й залишила квартиру з котами, щоб пригляділа. І от ти сидиш така з п'ятьма котами і думаєш: «Ні, нікуди я звідси не поїду».

- Чи відчуваєш ти професійне вигоряння?

- Так, звісно. Але це не професійне вигоряння, а вигоряння людини, яка живе півроку в умовах війни. Занадто багато довелось побачити. Найбільшим шоком для мене стала поїздка в Миколаїв. Спочатку ми відчули жахливий сморід, а під'їхавши поближче побачили, як люди в масках та спецформі розкопують могили. Ми хотіли їх відзняти, але потім нам сказали, що це наші хлопці. Бачити тіла українських солдатів було найгіршим, я б не хотіла більше такого бачити.

- Чи маєш ти час на відпочинок чи хобі?

Я не можу довго знаходитись в Одесі. Це дуже красиве місто, яке я люблю, але коли з неї довго не виїжджаю, мені просто зносить дах. Бо постійно читаєш, як хтось десь загинув, ходиш на прощання. Емоції різні. От зараз радість, звільняють Харківщину, і мені б хотілось сфотографувати наші деокуповані міста. Але повертатися із зони бойових дій до Одеси важко. Тут, здається, всім байдуже на війну, всі гуляють та відпочивають. Це не значить, що цього не треба робити, просто не треба бути байдужим. В перші місяці війни, коли все тільки почалось, я бачила реакцію всієї країни. Кожен намагався допомогти, чим може, а зараз людям здається, що війна десь там і його не стосується. А в цей час гинуть хлопці 18-19 років.

- В тебе є знайомі, які загинули на фронті?

Так, і немало. Пам'ятаю одне мерзенне відчуття, з цим пов'язане. Мій найкращий друг в перші дні війни поїхав на фронт, куди саме – не сказав. Через деякий час мені прийшло повідомлення від знайомого з підписом «Вчора загинув» і фото. Тоді був поганий зв'язок, зображення завантажувались довго. А я чекала, поки повністю відкриється фото і сподівалась, що на ньому не мій друг. Звісно, шкода всіх, хто загинув, але коли ти сидиш і вибираєш «аби не той, і аби не той», це взагалі жах. Я не хочу, щоб люди гинули, це страшно.

- Як твої колеги адаптувались до умов війни?

- По-різному. В одного колеги евакуювалась дружина з дітьми, він залишився тут, я по ньому бачу, що йому важко. Деякі журналісти перейшли у волонтери бо бачать, що саме в такому амплуа корисніші для країни. Але, в принципі, працюємо. Багато журналістів підробляють у міжнародних виданнях, хтось перекваліфікувався у фіксери. Знаємо, що можна знімати, а що ні, не публікуємо військову техніку та наші бази, само собою. Загалом, у всіх вже є досвід, що і як знімати.

- Чи допомогають зараз якісь організації журналістам?

Аптечку та павербанк мені надали від Інституту масової інформації. Вони багатьом моїм колегам допомогли бронежилетами, їм надали дуже круті «броніки». В мене вже був від іншої агенції, але то просто плитоноска. Коли я порівнюю свій з їхніми то бачу, що вони набагато кращі. Зараз я маю бронежилет, що важить 8 кг, в ньому можна працювати. А в першу поїздку мені дали якийсь старий військовий, його вага складала 18 кілограмів. Не знаю, як я в ньому ходила, але було дуже важко, з урахуванням того, що доводилось багато ходити пішки, бо не всюди машиною проїдеш.

- Чи зіштовхувалась ти в роботі на фронті з дискримінацією, як жінка?

Ні, таких випадків в мене не було. Я ніколи не їздила сама, завжди була в супроводі. Звісно, якби я якимось чином в сірій зоні опинилась сама, то цілком допускаю, що мене могли б спитати щось на кшталт: «Дівчинко, що ти тут робиш?». Ніколи не буваю в небезпечних місцях сама, зі мною постійно чи військові, чи поліція. Але ж я не катаюсь заради розваги і, скоріш за все, я б не вижила там одна. Бо техніку безпеки знаю базово, а ось коли можна знімати, а коли навпаки треба тікати зорієнтовують досвідчені люди на місцях.

- Як змінились відчуття після першої поїздки до прифронтових зон?

В першу свою поїздку до Харковая просто не могла заснути, бо ти відчиняєш вікно та бачиш, як десь щось спалахує, грюкотить, бахкає. Я не ховалася в підвал, я просто не могла відійти від вікна, мені здавалось, що я маю побачити, буде ближче до нас бахкати, чи навпаки далі. А от другу ніч вже нормально було. Я не скажу, що звикла, я лякаюсь, як і всі інші, здригаюсь. Але страх не нормальне відчуття, просто хтось його може перемогти, а хтось – ні. Я не вірю, що можна звинути до обстрілів та нічого не боятися. Бо ти не знаєш, куди наступного разу прилетить.

- Чи мрієш ти про щось після війни?

Я мала мрії до війни. Дуже люблю мандрувати, в нас був чат в Телеграмі, де було п'ять дівчат. Ми придбали квитки до Риму і 23 лютого ми обирали будиночок для бронювання. А наступного дня прокидаюсь, заходжу в наш чатик і бачу повідомлення на кшталт: «Все, налітались!». Дівчата, з якими ми планували поїздку, зараз живуть в різних країнах Європи. А на липень у нас був запланований Берлін. Коли закінчиться війна я, можливо, буду мандрувати світом. Але спочатку я хочу поїздити усіма нашими містами. Хочу в Маріуполь, побачити Азовсталь, поки її не знесли. Проте боюсь, росіяни встигнуть її зруйнувати.