Чутки про те, що до Бердянську йде колона ворожної техніки, з'явилися за два дні до вторгнення. Спочатку всі багато жартували, що росіяни дорогою застрянуть або заблукають, так нікуди і не доїхавши. Це все, звичайно ж, був захисний механізм, тому що людям було дуже страшно, насамперед від невідомості. Ніхто не розумів чим це загрожує, наскільки далеко це зайде і чого очікувати від "визволителів". Вже 28 лютого окупанти підійшли до міста.

Бердянськ того дня буквально спустів, Олі здавалось, що навіть дворові собаки поховалися кудись у підвали. Росіяни стала заходити впевнено, але з побоюванням. Першою у місто вони впустили підбиту техніку. Стали їздити вулицями та оглядатися. За підбитою трохи згодом уже зайшла основна частина колони. Були чутні автоматні черги. Городяни тим часом сиділи по хатах із вимкненим світлом. Багато хто знімав пересування ворожої техніки зі своїх вікон і ділився з іншими в загальному чаті. Того ж дня окупанти на в'їзді до міста вбили людину - охоронця якогось підприємства. Причина невідома досі.

Протягом якогось часу росіяни зайняли будівлю поліції. Хтось з жителів зняв відео зі свого вікна, де було видно, що їх дуже багато. Російські військові пограбували продуктовий склад і поставили купу блокпостів. Окупація відбулася буквально протягом доби. Наступного дня після початку окупації, вранці, група бердянців вийшла у центр міста до міськради і влаштувала мітинг. Протягом усього дня до них приєднувалося все більше людей.Це був перший та дуже різкий знак протесту від мирних жителів. Вийти туди було дуже страшно. Незважаючи на це, зібрався цілий натовп. Ольга теж була серед них.

Потім, ще через день, росіяни пошкодили телестанцію і в Бердянську зникло кабельне ТБ. Інтернет та радіо залишилися, але ненадовго. Через бої під Маріуполем зник газ, а з ним і опалення. Дівчина згадує, що стало дуже холодно. Температура у квартирі ледве сягала 8 градусів. Довелось одягати все, що здавалося теплим, сидіти під пледами. Обігрівачі попросили не вмикати через проблеми з перенавантаженням мережі. Десь в той час захопили та пошкодили електростанцію в Енергодарі.

Приблизно в десятих числах березня в Бердянську вперше повністю заглушили зв'язок та інтернет на півтора дні. У цей же період захопили місцеву радіостанцію і через деякий час окупанти запустили свою хвилю з пропагандою. Там грали лише радянські хіти і диктор проголошував якусь маячню про посівну.

В Олі складалось відчуття, що вона перенеслась в часі та потрапила до Радянського Союзу. Їй досі мерзотно згадувати голос диктора. Також вона, як і багато інших, дуже переживала через те, що не могла зв'язатися з рідними, дізнатися, як у них справи і хоча б сказати, що з нею все добре. Весь цей час, з 28 лютого, окупанти закріплювались у місті, стало з'являтися дедалі більше техніки, машин із "Z".

Також варто відзначити, що російські військові блокували постачання товару до міста. Його жителі могли розраховувати лише на те, що залишилося на вітринах магазинів та полицях місцевих складів. До першого офіційного зеленого коридору з Маріуполя бердянці теж практично не могли виїжджати з міста. Окупанти розстрілювали транспорт, відбирали майно, зокрема машини, морально та фізично принижували тих, хто на свій страх та ризик вирішив поїхати. Якоїсь миті ситуація з невиїздом дійшла до того, що стало неможливим ховати людей.

Окупанти поставили блокпост на в'їзді до місцевого цвинтаря і якийсь час не пропускали похоронні процесії. Родини, у яких в ті дні померли люди, не могли провести цивільний обряд поховання. Згодом ситуація трохи покращилась. Бердянці не лише змогли виїжджати самі за межі міста, а й почали приймати величезну кількість потерпілих із Маріуполя. На той час вони відволіклися від факту окупації, оскільки необхідно було допомогти маріупольцям.

Наступні значні події сталися, коли ЗСУ потопили ворожий корабель. Той день для бердянців був як свято. Саме після цього їм вже відключили зв'язок та інтернет тижнів на два. Їх відрізали від зовнішнього світу. Ні зв'язатися з рідними, ні подивитися, що відбувається у країні. Через це також загострилися проблеми зі зняттям готівки, черги до банків були десятиденні. Термінали перестали працювати. Людям було просто нема за що купувати залишки продуктів. Їх дефіцит посилювався, хоча здавалось, що далі вже й нікуди.

Ліків теж не було взагалі. Ні дорогих, ні дешевих. Особливо швидко з аптек зникли заспокійливі препарати та для зниження тиску. Ольга не знає, що робили інсулінозалежні люди або ті, у кого проблеми з щитовидною залозою. Навіть розчину для лінз не залишилося. Вона ледве-ледве знайшла звичайний фізрозчин, щоб чимось його замінити.

Гуманітарна допомога від України просто не доходила. Її або розкрадали "визволителі", або просто не пропускали. Наприкінці першого тижня без зв'язку до Бердянська заїхав величезний гуманітарний конвой з Росії. На ньому ж завезли триколори й усіляку ворожу символіку.

Буквально перед від'їздом дівчини росіяни почали систематично обшукувати людей та влаштовувати облави. Вони шукали всіх причетних до військової справи та вистежували їхні сім'ї. Плюс до всього почалися обшуки водіїв, мирних жителів, перевірки телефонів на наявність української символіки, антиросійськи налаштованих переписок, тощо. Власникам машин також обдирали тонування зі скла. Ольга зі своїм хлопцем зрозуміла, що далі лишатись в Бердянську небезпечно.

Зараз Ользі боляче дивитися на фотографії "до", тому що "після" це кадри з якогось фільму жахів. Найстрашніше, що ситуація там продовжує погіршуватися щодня. Тепер Бердянськ це справжнісінька пастка. Однак дівчина впевнена, що обов'язково туди повернеться вже в мирний час, бо перед від'їздом кинула в море монетку. Тоді вона знову піде гуляти містом, Приморською площею і обов'язково пройдеться набережною до дамби.