17.06.2022
« Нас вже фактично поховали, а ми не могли повідомити, що живі»
Історія біженки з Маріуполя
Зараз в Україні йде повномасштабна війна. До багатьох наших міст, серед яких Одеса, вона дісталась тільки ударами далекобійних ракет. В тилу, за сотні кілометрів від лінії фронту, багато хто воліє не думати, що десь там гинуть люди, що війна продовжується. Звісно, не можна весь час думками бути у горі, але треба не забувати, проти чого ми боремось. Особливо яскраво це усвідомлюєш, коли чуєш історії з Маріуполя.

Марина Булгакова дивом вирвалась з оточеного міста. Вона зберегла своє та синове життя, однак перед тим вона втратила житло, близьких людей, здоров'я. Через поранення жінці ампутували ногу, з тяжким пораненням вона подолала кілька кордонів перед тим, як знайшла прихисток у литовському Каунасі. Але пережите в рідному місті з точністю до дати закарбувалось в її пам'яті.
Марина Булгакова.
«Поруч знаходилось Широкине, тому ми більш-менш звикли до стрілянини. Однак 22 лютого почали стріляти сильніше, а 24 Маріуполь прокинувся від гучних вибухів. Я відкрила Інтернет і побачила, що Путін оголосив війну. Мені весь час хотілось поїхати з Маріуполя, але мама лежача, я шукала транспорт, щоб її вивезти. В мене були мішки, куди ми складали речі, і ми ставили ці мішки на вікна, щоб якось їх захистити. А з 2 березня почались дуже сильні обстріли, від яких ми прокидались о третій ночі», - розповідає Марина про перші дні війни.
Стареньку бабусю у підвал не спустиш, вони з сином її обклали ковдрами, подушками, закривали вікна, а самі спускались в підвал. Спочатку зникло світло, потім вода, а потім газ. Зникло все, готувати доводилось на вогнищі. Піднімались тільки до бабусі, подивитись як вона, змінити підгузки. Жінка згадує, що дім весь дрижав від обстрілів і вона не знає, як він витримав .
«Одинадцятого березня вдарили по даху, він увесь затрясся, я вийшла подивитись, що сталось. В цей час прилетів осколок й травмував мені ногу. Я зойкнула, мене син Ваня затяг назад в коридор, я лежала й стікала кров'ю. Прощалась з життям, казала синові де документи лежать, щоб коли де буде евакуація, він їхав. Потім я змогла докумекати, що треба зупинити кровотечу. Взяла повідок та якось перев'язала собі ногу вище коліна і мій син побіг до найближчої лікарні», - згадує Марина.
Там йому сказали, що вони працюють, але уточнили, щоб віз сам, бо забрати не зможуть. Машина в Марини була, але її всю обстріляли. Там не було скла, все було в уламках. Водити жінка не могла і її везли на звичайному садовому візочку. Сходинками вона дострибала на здоровій нозі до того візочка, лягла туди, її син поклав брусачок під ноги та повіз. До лікарні по спідометру було трохи більше кілометра, але найстрашніше, що шлях пролягав через вулицю, яку обстрілювали.
Син Марини Іван ризикував життям заради її порятунку.
На дорозі були звалені стовпи, валялись дроти, їхати було дуже складно, візочок не був пристосований до таких умов. І цю вулицю постійно обстрілювали. Поки їхали, Марина казала синові: «Ваню, лягай! Уб'ють – нічого страшного, я все одно поранена, а ти хоч живий залишишся». І поки вони йшли, то лягали на землю й далі рухались. Потім був рух угору, син не міг далі рушити. На щастя, зустрівся на дорозі чоловік, що допоміг їм дістатись лікарні. Вони були свідками, як бомбили Азовсталь, як кидали авіабомби на житлові будинки.

Від вибухів лікарня дрижала, штукатурка сипалась, вікна вже були забиті усім, чим можна. Старими деревами, фанерою. Найстрашніше було без води. Там давали 150 мл води, двічі на день давали суп. Син Марини ходив до неї в лікарню під обстрілами, вона просила не робити цього, боялась, що з ним щось станеться. Однак хлопець, ризикуючи життям, продовжував навідувати матір. Не завжди ці візити були радісними.
«Наприкінці березня Ваня прийшов до мене й сказав, що 26 числа на наш будинок впала бомба. Син в цей час був в підвалі, він вибрався і намагався витягти свою бабусю, що лежала в квартирі. Але коли він вийшов з підвалу, там все було охоплене полум'ям і він не зміг дістатись нашої квартири. Прийшов до мене і сказав: «Мамо, я не встиг її врятувати». В мене була істерика, добре що були там лікарі, вони давали заспокійливі препарати, заспокоювали мене і його, кажучи, що навіть якби він і витяг її з полум'я, то врятувати було б неможливо», - плаче Марина.
Іванові дозволили залишитись в лікарні, він допомагав там санітаркам, виносив судна за хворими, прибирав трупи, бо кожен день хтось помирав. За час, що вони там були, загинуло три лікарі. Один з лікарів поїхав за водою й не повернувся. Його шукали, але так і не знайшли. Потім лікареві швидкої, 28 років, осколок влучив прямо в серце – не врятували. Ще один дитячий отоларинголог був відкинутий вибуховою хвилею, вдарився об стіну й не вижив.
Іван продовжує дбати про матір.
Третього квітня був сильний обстріл, одна із стін не витримала вибухових хвиль й просто впала на Марину з сином. Люди, де могли, ховались, а жінка не могла рухатись й лежала на ліжку. Прибігла санітарка, принесла матрас, на один з них син поклав Марину, іншим накрились і так лежали. Потім санітарка привезла інвалідне крісло, і вже на нього жінку посадили й вивезли у коридор, який ще тримався. А потім всіх спустили до підвалу. Волонтери туди через два з половиною поверхи вниз спускали людей в безпечене місце
«Коли прийшли денеерівці (солдати незаконних формувань «ДНР» — прим. ред. ), вони сказали, що не знали про людей, хотіли скинути бомбу на підвал. Але я їм не вірю, що не знали, бо всюди ходили люди й казали, що тут повно мирних жителів. Тільки в нашому підвалі сиділо 45 чоловік. 5 квітня прийшли денеерівці сказали, що нас будуть вивозити. Привезли в Новоазовськ, там були проросійські люди, які казали, що нас врятували. А я їм казала, що є причина і наслідок. Причина в тому, що нас напали, а тепер роблять картинку нашого порятунку», - розповідає Марина.
Зовсім скоро жінка вирішила мовчати, бо боялась, що їх з сином закриють в підвалах. Туди ж до Новоазовську привозили поранених військових, і вона бачила й раділа, що не все так погано, значить своє вони отримують. Марині сказали, що їх повезуть до Донецьку, в лікарню. В неї почалась паніка, бо вона розуміла, що Новоазовськ недалеко, звідти якось можна вибратись через Бердянськ на територію України. Але варіантів не було, і поїхали туди. Жінці почали розповідати, що її випишуть та переведуть до якоїсь територіальної лікарні.
«Волонтери дали нам контакти перевізників в Європу. Мій інший син, що живе в Дніпрі, намагався з гумконвоями проїхати до Маріуполя. Він знав, що будинок згорів раніше ніж, нас вже фактично «поховали», а ми не могли повідомити, що живі. Були випадки, що машини обстрілювали, троє чи четверо водіїв загинули. Їхали через усю Росію, на кордон з Латвією, потім до Литви. Допоміг водій автобуса Івалдес, який через свої контакти подзвонив до міграційного центру, і зараз ми мешкаємо в Каунасі», - каже Марина.
Жінка не може без сліз згадувати про пережите.
Марина досі згадує теплий прийом, який їм організували в Литві. Всі як почули «Маріуполь» в той же час вискочили з інвалідним кріслом, її посадили туди та оформил до центру. На кожному шляху її супроводжували, допомагали. Було видно, що для людей це не просто робота. Співробітниця центру, яка робила ксерокс документів в жінки і розпитувала її про Маріуполь, просто плакала від почутого. Наразі Марина Булгакова та її син перебувають в безпеці. Після всього пережитого це, як виявилось, значить дуже багато.
Текст та візуалізація
Марія Шевчук
Інформаційно-аналітичний сайт informer.od.ua є медійним проектом ГО "Інститут політичної інформації".