Ірина. «Мене завжди дратували сентенції з категорії «сучасні жінки стали ліниві: раніше все руками робили, а зараз - повна квартира техніки, та їм все мало». Ну так, в моєї мами була пральна машинка активаторного типу (там руками доводилося все викручувати), а в мене – автомат. І мій тато практично ніколи не готував їжу (хіба що, коли мама лежала в лікарні). Але по-перше – в нього була фізично важка робота, по-друге – ми жили в приватному будинку з городом. Тобто він весною та восени копав цей город, а ще власними руками звів цей будинок, тягав вугілля до печі і ще багато чого.

Тобто, це було якось виправдано. Але ж в багатьох сучасних чоловіків робота теж стала легшою. Ви ж не скажете водію: «Та від чого ти втомився, сидиш весь день, машина возить», а менеджеру: «Та від чого ти там втомився, клавіатуру на комп`ютері натискаючи?» Я вже мовчу, що мамі було бігти до роботи 15 хвилин, а мені їхати годину-півтори в один бік. В постійному режимі це теж стомлює.

Ми з колишнім чоловіком працювали на однаковій роботі (і заробляли однаково), та він був переконаний, що хатня робота - це не його справа. Тобто «допомагав» час від часу, але з таким докорами та зітханнями, що простіше було розлучитися. «Човен кохання розбився об побут» - це про нас. Мені дуже дорікали меркантильністю, але найсмішніше те, що після розлучення стало залишатися більше грошей. Не лише через те, що я економна, а він любив витрачатися на свої хобі.

А головним чином через те, що звільнилося більше часу, який я вже витрачала не на чиєсь обслуговування, а заробляння грошей. Моя донька поки незаміжня. Кар`єра їй цікавіша домашнього господарства. Але я їй завжди намагалася пояснити, що побутові навички ніколи не зайві. Життя повертається різними боками. У мене були періоди, коли я багато працювала і заробляла, вдома фактично відсипалася. Тоді купувала напівфабрикати та готову їжу в супермаркеті, могла викликати клінінг. Були часи, коли жила на умовний «мінімум» , але вільного часу було достатньо.

Тоді готувала набагато більше, шукала, щоб купити дешевше. Люди різні: хтось краще вміє заробляти, а хтось економити. Вміти потрошки і те, і те – це нібито вільно володіти обома руками. Я на власному досвіді зрозуміла, скільки грошей економить та сама «хатня праця». Донька теж це бачить і цінує свої зусилля. Шкода, що не всі чоловіки розуміють.

Якось чула історію про сімейну пару. Чоловік раптом заявив дружині в декреті, що через обставини на роботі грошей буде менше. Та, як любляча дружина, почала «викручуватися». Економила, відстежувала різні акції, більше часу витрачала на приготування їжі, щось з дрібних домашніх потреб робила своїми руками, а не у майстерні.

Через рік чоловік гордо їй заявив, що він зекономив, на авто собі наскладав певну суму, а на їхньому рівні життя це ж зовсім не позначилося, так? От який він молодець! І дуже здивувався, коли дружина образилася за таке приховування. Він просто не зрозумів, що «нічого не змінилося» через те, що дружина витрачала зайву годину, щоб наліпити пельменів, а не відпочити, як могла б. Чоловіки внесок у сімейне життя міряють переважно грошима.

Мама колись від`їздила на пару тижнів зі мною у відпустку. Повернулася, а тато їй з такою гордістю: «Я тут грошей майже не витрачав, бачиш який економний! І куди вони в тебе вічно розходяться?» Те, що мама залишила йому повний холодильник: каструлю супу, голубці та пельмені у морозилці тощо, і йому майже не довелося нічого купляти, крім хліба та молока, якось пройшло повз увагу.

Якщо чоловіки такого не помічають, то змінити ситуацію можна лише за однієї умови – більше залучати їх до цих процесів. Коли донька каже, що не хоче заміж, бо це «рабство», я їй пояснюю: все залежить від людей. У мене є знайомі подружжя, де чоловіки не соромляться і їсти приготувати, і дружині блузку попрасувати. Донька набагато практичніше за мене, але, мабуть, це й на краще в сучасному світі. Принаймні, знецінювати свою працю вона точно не буде».

Зоя: «Насправді, якщо є сумісність у побуті, жити парою у сучасному світі вигідніше. Починаючи від купівлі продуктів у великих упаковках, закінчуючи подорожами за кордон (двомісний номер для кожного з пари вийде дешевше, ніж одномісний). Але якщо немає взаємних почуттів, турботи, поваги - то це ніякими грошима не компенсуєш. Для мене, принаймні. Головне щоб підтримка та турбота були взаємними. Та й жити разом не обов`язково з чоловіком («Бостонський шлюб» - то не обов`язково про секс).

Дівчата-студентки буває втрьох-вчотирьох винаймають житло. А я читала про жінок пенсійного віку, які втрьох оселилися в одній квартирі, інші здавали і на ці гроші жили. Тут головне, щоб не скидати весь тягар побуту на когось одного. Тобто я допускаю таку ситуацію, коли чоловік фінансовий геній, а дружина – природжена домогосподарка, але тоді їй це має якось компенсуватися. Не так вже багато олігархів, які залишають мільйони колишнім та їхнім спільним дітям.

У більшості пар, які я знаю, працюють обоє. В моїх батьків теж так було. Мама по дому робила трохи більше, але батько міг і шпалери поклеїти, і шафу власними руками зібрати. А ще - готував сніданки по суботах, така була в нас родинна традиція. Сім`я – це команда. І вирішувати проблеми повинні разом.

Проблема в тому, що якщо вони вирішили поділити обов`язки : він працює, вона вдома, – жінка ризикує опинитися в дуже неоднозначній ситуації. Історія про «хочеш бути дружиною генерала – виходь за лейтенанта» зараз не така вже й актуальна. В кожного, мабуть, є серед знайомих приклад, як жінка з чоловіком «піднімалися з нуля», а потім він робив кар`єру і знаходив собі молодшу. Тобто жінка вкладалася «тут і зараз», на спільну перспективу, а потім … виявлялося, що це Його перспектива, а вона тут ніби й ні до чого.

Тому, при всій повазі до чоловіка, мені дуже важливо мати власні гроші, власні контакти, професійні зв`язки. Дай боже йому здоров`я, але коли він переконував мене «засісти вдома», я просто запитала: «А якщо з тобою щось трапиться? Навіть не розлюбив-покинув, а просто раптово помер, втратив здоров`я ? Що буде зі мною, а головне – з дітьми?»

Він покрутився, але погодився. Старша донька зараз живе зі своїм хлопцем. Вони поки не дуже заморочуються побутом, можуть і піцу замовити, якщо готувати ліньки. Я сподіваюся, що й надалі все буде добре. А не так, вона - в декрет, а він починає демонструвати «кращі якості» характеру. Спокійна хоча б за те, що в разі чого їй є куди повернутися. Хай поки вчаться на власному досвіді».

Варто жінці щось сказати про те, що втомилася у декреті, що не вистачає мізерної державної допомоги, що на наших вулицях незручно ходити з дитячим візочком, то одразу почнеться: «А ти не знала, в якій країні народжувала? Ти для себе народжувала, а не для держави!» Тобто маємо подвійні стандарти між декларативним поетичним звеличенням жінки-матері і буденним ставленням до материнства. Тому замість декларацій краще б подбали про зручні тротуари, пандуси та сповивальні столики у громадських місцях.

Та якщо піклування про дітей держава ще хоч якось підтримує як інвестицію в майбутнє, то догляд за хворими літніми людьми – то взагалі катастрофа. В нас дуже мало подібних сервісів, державі це просто невигідно. В контексті зростання тривалості життя, якщо не буде якихось змін, ми отримаємо додаткове навантаження передусім на жінок. У західній психології вже навіть є таке поняття «сендвіч-покоління» - про жінок, які у певному віці мають турбуватися про своїх ще маленьких дітей і про своїх вже літніх батьків. Вони, мов сендвіч, затиснуті між двома пластами своїх обов`язків.

Я не можу сказати, що в нашій країні нічого не робиться. Є, наприклад, комунальні дитсадки (хоч їх і небагато). Є певні законодавчі ініціативи (пропонується, наприклад, надавати чоловікам 14-денну оплачувана відпустку при народженні дитини). І важливо зрозуміти, що далеко не всі такі зміни потребують серйозних ресурсів.

Наприклад, чи багато коштуватиме компанії зробити дитячий куточок із столиками, стільчиками, олівцями та розмальовками? Або, за бажання мами у декреті, надавати їй якісь короткострокові проекти, щоб вона не «випадала» повністю з робочого процесу? Насправді компанії можуть вносити певні пункти у трудові угоди, запроваджувати перспективні політики. І в підсумки це буде вигідно, бо зменшуватиме плинність кадрів та підвищуватиме мотивацію до роботи.

В певному сенсі, навіть нинішня епідемія Ковіду довела, що дуже багато роботи може виконуватися віддалено, за гнучким графіком тощо. Я сподіваюся, що в майбутньому цей досвід ще відіграє позитивну роль і допоможе батькам поєднувати професійні та сімейні обов`язки.»