Жителька Чернігова Юлія зустріла війну в рідному місті. Будинок жінки розташований якраз на дорозі , якою потенційно йшов би окупант. Тому вона з чоловіком вирішила поїхати до своєї бабусі. Там теж околиця Чернігова, але будинок схований між іншими. Що робити — теж не знали. Тікати змогли б лише в село, яке згодом окупанти таки взяли. Зрештою, вони вирішили залишитися на місці. Думали, що можуть бути корисними. Перші кілька днів був інтернет, тому Юлія радісно допомагала "валити російські сайти".

Потім вона допомогла сконтактувати людям з волонтерами, які підвозили їжу. Сама носила продукти на блокпости. Коли зрозуміла, що кожної ночі доводиться сидіти у підвалі все довше, зайнялася його облаштуванням. Принесла туди килими, ковдри, подушки, стільці... Деякі люди не могли у підвал принести нічого. Наприклад, бо знімали житло. Так у однієї жінки двом дітям навіть не було де сидіти. Туди поставили старі двері на два стільці, поклали туди різних покривал і подушок. Діти спали там удвох. На це було боляче дивитися. А життя під обстрілами ставало все небезпечнішим. Юлія згадує:

Чернігів під обстрілами.

Спочатку зник вай-фай зник, а за ним і газ. У бабусі в квартирі був котел, тому одразу зникли тепло і гаряча вода. Найдовше працювала електроенергія. Грілися плитою, спали на електроковдрі по черзі. Все це здавалося чимось нереальним. У підвалі всі були патріотично налаштовані і нікуди їхати не хотіли. Та кожного дня люди виїжджали. Ті дні були стерті. За згадками Юлії, чернігівчани перестали відчувати котра година, який день... Всі плани постійно зривалися.

Руки жінок за три тижні в чернігівських підвалах.

Юлія говорить, що горіло навкруги так, що ночували у підвалі та й вдень боялися виходити. Якщо дивитися у вікно кожну годину-дві, то можна було побачити як горить новий будинок. На третьому тижні війни два дні над чернігівськими будинками розвідку проводив ворожий безпілотник. Після цього за одну годину поруч приземлилося орієнтовно 60 снарядів. Ворог цілив у три підприємства: пошта, Укртелеком, автотранспортне підприємство. Та в український блокпост.

Будинок хитався, між пострілами та вибухами було 3-4 секунди, перезаряджали до 1 хвилини. Коли стало тихо, всі боялися виходити. Але, на щастя, будинку того разу пощастило. Лише деякі розбиті вікна. На підприємствах погоріли авто, були зруйновані будівлі, воронки в землі були орієнтовно по 4 метри. Скільки жертв невідомо, цифри по Чернігову майже не публікували. Багатьох жителів вже з перших днів обурювало те, що в ЗМІ мало інформації про Чернігів.

Гуртожиток, розтрощений авіабомбами.

Рішення виїхати прийшло одразу. Юлія одразу запропонувала знайомим волонтерам цілу морозильну камеру овочів та ягід. Чи то для армії, чи то для дітей у реабілітаційному центрі. Там вийшло б багато літрів борщу та компотів. Деякі сусіди жінки виїхали з дому, а в їх холодильниках без світла почали гнити продукти. На деяких поверхах стояв сморід. Юлія всю свою їжу роздала сусідам. Деякі з них в один день стояли в черзі за хлібом 8 годин, а купити змогли лише перлову крупу.

Знайшли бензин, взяли на борт в Таврію незнайому пенсіонерку з двома котами. Та й сусідську кішку теж забрали. І виїхали в нікуди. Головне було швидко проїхати Київську область. В мирний час з Чернігова до Києва їхати менше двох годин, але їхали більше шести. Загалом до Чернівців Таврія проїхали близько 800 км. Добре, що є прихистки для біженців і вони тричі ночували за цей час. Маршрут планували поступово. Зрештою доїхали до Німеччини. Коханий залишився в Україні з сусідською кішкою.

Юлія мріє побудувати будинок. В неї вже частково зведений фундамент, але ділянка розташована в зоні бойових дій і тому вона поки не знає, в якому вона стані. Та як би там не було, вона любить Чернігів і прагне туди повернутись. Це мужнє місто, де є за що сказати дякую керівництву міста, де можна пишатися волонтерами! Де надійно захищають ЗСУ та тероборона. Саме вони не дали російським окупаційним військам просунутись вглиб.

Чернігівщина витримала подвійний удар. З одного боку області Білорусь, з іншого - Росія. Їхні солдати підступно наблизилися до міста, але не взяли Чернігів. За словами мера, місто знищено на 70 відсотків. Зв'язок у людей з багатьма близькими обірвався. Юлія не знає, чи з усіма все добре. Боїться навіть уявити що з тими, хто в окупованих селах. Є знайомі, які загинули. Багатьом чернігівчанам сниться війна, деякі почали розмовляти та задихатися уві сні. Проте більш за все люди мріють до повернення мирного життя.