23.04.2022
"Коли я сьогодні бачу новини з Бучі, то мені соромно казати про те як було мені страшно в Чернігові"
Як жилось в місті під ворожими обстрілами?
Сьогодні Одеса вперше майже ніж за два місяці війни зазнала втрат від мирних жителів від ворожих обстрілів. Майже два місяці обстріли обходили її стороною. Але були та є в Україні інші міста, які повністю на собі відчули подих війни та здобули досвід, про який, напевно, воліли б і не згадувати.
Жителька Чернігова Юлія зустріла війну в рідному місті. Будинок жінки розташований якраз на дорозі , якою потенційно йшов би окупант. Тому вона з чоловіком вирішила поїхати до своєї бабусі. Там теж околиця Чернігова, але будинок схований між іншими. Що робити — теж не знали. Тікати змогли б лише в село, яке згодом окупанти таки взяли. Зрештою, вони вирішили залишитися на місці. Думали, що можуть бути корисними. Перші кілька днів був інтернет, тому Юлія радісно допомагала "валити російські сайти".

Потім вона допомогла сконтактувати людям з волонтерами, які підвозили їжу. Сама носила продукти на блокпости. Коли зрозуміла, що кожної ночі доводиться сидіти у підвалі все довше, зайнялася його облаштуванням. Принесла туди килими, ковдри, подушки, стільці... Деякі люди не могли у підвал принести нічого. Наприклад, бо знімали житло. Так у однієї жінки двом дітям навіть не було де сидіти. Туди поставили старі двері на два стільці, поклали туди різних покривал і подушок. Діти спали там удвох. На це було боляче дивитися. А життя під обстрілами ставало все небезпечнішим. Юлія згадує:
Чернігів під обстрілами.
"Якось пішли ми в приватний сектор шукати воду. Знали про один колодязь, але добрий дядько відкрив нам ще один. Туди ходили дуже багато людей з багатоповерхівок. Власник колодязя навіть не закривав калитку. Набирали в п'ятилітрові пляшки і несли стільки, скільки могли донести. І тут над нами пролітає літак... Чуємо один взрив, другий, третій... Дуже страшно було, бо ховатися ніде. Але наче полетів кудись і ми швидко побігли з водою додому. Тільки підійшли до під'їзду, як почули ще один взрив... Ворог влучив у приватний будинок, який ми щойно пройшли. Нас могло зачепити склом, або шматками від снаряду".
Спочатку зник вай-фай зник, а за ним і газ. У бабусі в квартирі був котел, тому одразу зникли тепло і гаряча вода. Найдовше працювала електроенергія. Грілися плитою, спали на електроковдрі по черзі. Все це здавалося чимось нереальним. У підвалі всі були патріотично налаштовані і нікуди їхати не хотіли. Та кожного дня люди виїжджали. Ті дні були стерті. За згадками Юлії, чернігівчани перестали відчувати котра година, який день... Всі плани постійно зривалися.
Руки жінок за три тижні в чернігівських підвалах.
"Через тиждень орієнтовно між обстрілами ми поїхали у свій гуртожиток за їжею. Взяли електроплитку. Ми з коханим ще не знали, що наступного разу побачимо замість будинку руїни... Лише уявіть! У дев'ятиповерховий гуртожиток влучило три бомби!! Там 2 під'їзди, на кожному поверху по 16 кімнат. Це скільки доль вони скалічили! Там загинуло орієнтовно 20 людей. Військових об'єктів поруч, звісно, не було. Я не хотіла їхати, тому в чаті дому бабусі написала, що готова забрати кота у тих, хто поїде кудись. Мені шкода було тих домашніх тварин, яких люди випустили на вулиці. Того ж дня мені подзвонили четверо сусідів. Одну кішку я забрала. І якраз тоді почали сильно бомбити наш район".
Юлія говорить, що горіло навкруги так, що ночували у підвалі та й вдень боялися виходити. Якщо дивитися у вікно кожну годину-дві, то можна було побачити як горить новий будинок. На третьому тижні війни два дні над чернігівськими будинками розвідку проводив ворожий безпілотник. Після цього за одну годину поруч приземлилося орієнтовно 60 снарядів. Ворог цілив у три підприємства: пошта, Укртелеком, автотранспортне підприємство. Та в український блокпост.

Будинок хитався, між пострілами та вибухами було 3-4 секунди, перезаряджали до 1 хвилини. Коли стало тихо, всі боялися виходити. Але, на щастя, будинку того разу пощастило. Лише деякі розбиті вікна. На підприємствах погоріли авто, були зруйновані будівлі, воронки в землі були орієнтовно по 4 метри. Скільки жертв невідомо, цифри по Чернігову майже не публікували. Багатьох жителів вже з перших днів обурювало те, що в ЗМІ мало інформації про Чернігів.
Гуртожиток, розтрощений авіабомбами.
Рішення виїхати прийшло одразу. Юлія одразу запропонувала знайомим волонтерам цілу морозильну камеру овочів та ягід. Чи то для армії, чи то для дітей у реабілітаційному центрі. Там вийшло б багато літрів борщу та компотів. Деякі сусіди жінки виїхали з дому, а в їх холодильниках без світла почали гнити продукти. На деяких поверхах стояв сморід. Юлія всю свою їжу роздала сусідам. Деякі з них в один день стояли в черзі за хлібом 8 годин, а купити змогли лише перлову крупу.

Знайшли бензин, взяли на борт в Таврію незнайому пенсіонерку з двома котами. Та й сусідську кішку теж забрали. І виїхали в нікуди. Головне було швидко проїхати Київську область. В мирний час з Чернігова до Києва їхати менше двох годин, але їхали більше шести. Загалом до Чернівців Таврія проїхали близько 800 км. Добре, що є прихистки для біженців і ми тричі ночували за цей час. Маршрут планували поступово. Зрештою доїхали до Німеччини. Коханий залишився в Україні з сусідською кішкою.
"Коли я сьогодні бачу новини з Бучі, то мені соромно казати про те як було мені страшно в Чернігові. Але я трималася до останнього! Коли в нашому під'їзді залишилося дві родини, зникли всі комунікації, майже закінчилася їжа я здалася. Спочатку думала, що тікають слабаки. Подумки я вибачала лише тим, у кого діти. Решті не пробачала. Але потім зрозуміла, що я не можу вже нікому зарадити. І навіть собі вже складно допомогти. Гроші нічого вже не вирішували. Вирішував хліб, бензин, добрі стосунки та бартер, але не гроші".
Юлія мріє побудувати будинок. В неї вже частково зведений фундамент, але ділянка розташована в зоні бойових дій і тому вона поки не знає, в якому вона стані. Та як би там не було, вона любить Чернігів і прагне туди повернутись. Це мужнє місто, де є за що сказати дякую керівництву міста, де можна пишатися волонтерами! Де надійно захищають ЗСУ та тероборона. Саме вони не дали російським окупаційним військам просунутись вглиб.
"Ми пережили багато речей, про які ніколи не думали. Зараз Чернігів ожив і це видно всім, хто тут був. Однак зараз комунікації знаходяться в критичному стані, тому поки прошу чернігівців не повертатись до міста. Повертаються спочатку ті, хто працюють на відновлення, а потім всі інші. Треба відновити воду та електропостачання. Нам поащстило, що в нас в місті круте командування "Північ", яке не дозволило ворогові зайти не тільки в Київ, але й Чернігів, Ніжин, Прилуки та інші міста. В нас патріотичний народ в області, військові, крутезні волонтери, і ці три фактори дозволили пройти області це випробування на високому моральному бойовому дусі", - говорить керівник Чернігівської ОДА Вячеслав Чаус.

Вячеслав Чаус
Чернігівщина витримала подвійний удар. З одного боку області Білорусь, з іншого - Росія. Їхні солдати підступно наблизилися до міста, але не взяли Чернігів. За словами мера, місто знищено на 70 відсотків. Зв'язок у людей з багатьма близькими обірвався. Юлія не знає, чи з усіма все добре. Боїться навіть уявити що з тими, хто в окупованих селах. Є знайомі, які загинули. Багатьом чернігівчанам сниться війна, деякі почали розмовляти та задихатися уві сні. Проте більш за все люди мріють до повернення мирного життя.
Текст та візуалізація
Марія Шевчук
Інформаційно-аналітичний сайт informer.od.ua є медійним проектом ГО "Інститут політичної інформації".