Політологія
Лекція 1. Історія світової політичної думки
Першою формою політичної свідомості була міфологія. Її особливістю було уявлення про божественне походження влади.
Розвиток світової політичної думки віддзеркалює процес зміни політичних систем, режимів, інститутів. Водночас він характеризується й власною логікою. Відтак вивчення історії політичної думки дає змогу прослідкувати розвиток політичної свідомості людства. Інтерпретація текстів минулого має враховувати соціокультурний простір відповідного періоду. Початки формування політичної думки пов'язані з появою відносин влади у суспільстві, а отже, з виникненням приватної власності.
Вигляд „Артхашастра"
Політична думка Стародавнього Сходу.

На межі 2-го та 1-го тисячоліть до н.е. відбувається раціоналізація політичної свідомості. Однією з давньоіндійських пам'яток стала „Артхашастра" („Наука про державний устрій‖).

Сучасні дослідники сперечаються щодо її автора (деякі вважають таким брахмана Кутільо, інші – що цю праці писали упродовж століть), але погоджуються з тим, що це була справжня енциклопедія, яка містила уявлення про високі зразки політичних технологій.
Значний відбиток в історії політичної думки залишили китайці.

Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) й сьогодні вважається найвидатнішим мислителем.

Він вважав, що ключовим для політичного управління є доброчинність, або комплекс етико-правових норм, до якого входили ритуал, турбота про людей, шанобливе ставлення до правителя, почуття обов'язку. Отже, Конфуцій одним з перших обґрунтував роль традиції в політиці.
Мо Цзи (479-400 рр. до н.е.) вважав, що усі люди народжуються рівними, а верховним правителем є сам народ. Держава, на його думку, виникла внаслідок укладання людьми договору.

Першою в світі розвиненою школою політичних технологій слід вважати китайських легістів (лат. lex – закон) IV-ІІІ ст.ст. до н.е. Не слід змішувати їх вчення з європейською школою природного права. Легісти бачили позитивний закон засобом не забезпечення прав людей, а управління ними. Відтак закон віддзеркалює інтерес правителя.
Антична політична думка.

Античні уявлення про політичну сферу базувалися на універсалізмі: політичне ще не відокремлювалося від загального комплексу суспільних явищ, а суспільство – від держави. Йдеться не про політичну науку як таку, а про політичну філософію. Антична думка мала значний вплив на Європу.

Сьогодні актуально звучать ідеї Сократа (469-399 до н.е.) про неможливість моральної політики без права, яке тотожнє справедливості, про політичну свободу як панування справедливих законів, про добро і зло як наслідок наявності чи відсутності знання.
Платон (427-347 рр. до н.е.) у працях „Держава", Політик", „Закони", обгрунтував поняття політики, політичного мистецтва. Він мріяв про „ідеальну державу", де закони служать загальному благу, а правитель керується благом підданих.

Водночас він визнавав, що ідеальна держава – не статична система, що соціальні процеси призводять до зміни форм 12 правління. Саме Платон вперше дав класифікацію цих форм, вииокремивши, зокрема, такі недосконалі як тимократія (базується на честолюстві і силі), олігархія, демократія, тиранія.
Як легісти були більшими технологами порівняно з Конфуцієм, так само можна співвіднести вчення Арістотеля та Платона.

Саме Арістотель (384-322 до н.е.) вперше назвав політику наукою та водночас найважливішою формою людського спілкування. Він вважав, що ідея загального блага насправді веде до його знищення, а метою політики є узгодження загального блага з благом окремих людей.

Право Арістотель розглядав як політичний інститут, яке складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, та умовного права, яке встановлюється людьми. Ці ідеї пізніше сприйняли філософи Нового Часу.

Арістотель був також фактичним родоначальником таких концепцій, які дійшли до сьогодні, як концепція громадянського суспільства (громадянин – це той, хто бере участь у законотворчій та судовій діяльності), середнього класу (міцність якого надає стабільності суспільству) тощо.

Він вдосконалив класифікацію форм правління, виділивши їх на основі 2 критеріїв: якісного (правління на користь усіх або в інтересах самої влади) та кількісного (правління одного, кількох та більшості) та відповідно віднісши до правильних форм монархію, аристократію та політію, а до неправильних – тиранію, олігархію та демократію.
Розвиток політичної думки в період Середньовіччя.

1. Релігійна думка. Упродовж Середньовіччя зберігаються уявлення про єдність світу, а політична наука не відокремлюється від філософії.

Рубіж між античністю та Середньовіччям символізував Августин Блаженний (354-430).

Руйнувалася Римська імперія, що визначило ставлення Августина до співвідношення церкви і держави. Він висуває ідею про першість церкви.

Проте в цілому до ХІ ст. домінувала думка про дуалізм влади – імператор у релігійних питаннях підпорядковується церкві, у світських – клір підпорядковується імператору.
Ситуація змінюється на початку 2-го тисячоліття. Принцип верховенства церковної влади починає домінувати.

Фома Аквінський (1225-1274), вчення якого стало вершиною європейської релігійної думки, вважав, що народ має право скинути монарха, якщо він не дотримується християнських норм. Так закладалася європейська традиція домінування суспільства над державою.
Водночас у Візантії було започатковано іншу традицію. На відміну від всесвітньої католицької церкви ключовим принципом православ'я є соборність. Держава визнавала церковний закон своїм внутрішнім керівництвом, але церква мала підкорятися державі.
Політична думка доби Ренесансу.

Одним з провідних політичних мислителів цієї доби став Н. Макіавеллі (1469-1527). Він
завершує низку інтелектуальних переворотів, розпочатих релігійною думкою і водночас
робить наступні кроки, пориваючи з релігійною традицією.
Макіавеллі не лише розмежовує державу і суспільство (впроваджуючи сам термін „держава‖ – stato), а й відокремлює політику від моралі.

Якщо говорити сучасною мовою, то у церкви має бути своя етика, в політиці – своя. Отже, він розриває цілісність суспільного організму, чим підготував грунт для ліберальної тези про пріоритет індивіда.
Важливим етапом становлення європейської думки було вчення Ж. Бодена (1530-1596)
про державний суверенітет. На його думку, завдання держави, саме становлення якої є
наслідком домовленості індивідів, полягає в піклуванні про останніх.

Суверенітет полягає в
абсолютності та неподільності влади держави. Водночас ця влада обмежена суспільними
справами і не поширюється на приватні відносини індивідів.
Нарешті, згадаємо про ще один напрям політичної думки Ренесансу – утопічний
соціалізм.

У своїх творах англієць Т. Мор (1478-1535) та італієць Т. Кампанелла (1568-1639)
змалювали суспільство майбутнього, де відсутня приватна власність, правителі обираються
народом, кожен працює, а у відносинах між людьми панують згода та братерство.
Політичні ідеї Нового часу.

Теоретичне підґрунтя для подальшого розмежування ідеологічних напрямів в Європі
заклала філософія Нового часу.

Тенденції її розвитку були зумовлені досягненнями
мислителів попередніх часів та становленням капіталізму в Європі. Положення праць
новочасних мислителів заклали підвали ідеології буржуазії в боротьбі проти абсолютизму.

До цих положень слід віднести доктрини: договірного походження держави, природних
прав людини, верховенства закону в державі, народного суверенітету, функціонального
поділу державної влади, громадянського суспільства
тощо. Пріоритет у розробці багатьох
цих положень належить англійцю Дж. Локку (1632-1704).
Ще один його співвітчизник Т. Гоббс (1588-1679) декларував себе прихильником
абсолютної монархії, вважав силу основою права і акцентував на завданні держави
примушувати індивідів до виконання законів. Ці тези зумовлювалися часами життя Гоббса –
XVII ст. Буржуазна революція призвела до хаосу у суспільстві, що загрожувало дотриманню
прав людини (сам Гоббс змушений був втекти з Лондона до Парижа).

Надію на відновлення порядку Гоббс покладає на сильну державу. Головними рушіями дій індивідів він називає бажання та пристрасті, а природним станом життя людей – „війну усіх проти усіх‖. Але, оскільки найпотужнішою пристрастю є страх смерті, то, прагнучи подолати „війну усіх проти усіх‖, люди відмовляються від частини прав і передають їх одній особі або групі осіб, які очолюють державу. Метою останньої є забезпечення недоторканості особи, її прав, власності, для чого влада видає закони.
Голандський філософ Г. Гроцій (1583-1645), розрізняючи, услід за Аристотелем,
природне і позитивне право, вважав, що останнє відповідає природному праву. Поява
держави внаслідок договору індивідів відбулась завдяки виникненню приватної власності,
відтак його охорона – завдання держави. Так само й Б. Спіноза (1632-1677) говорив, що
влада держави не поширюється на природне право, а влада монарха має бути обмежена
представницькими установами.
До французької гілки Просвітництва належали Вольтер, Дідро, Маблі та ін. Особливе
місце у політичній думці займає Ш.Л. Монтеск'є (1689-1755). Він розробив багатофакторний
підхід до аналізу політики, був засновником географічного детермінізму, тобто пояснення
політичного режиму територіальними особливостями країни.

Найрадикальніший варіант Просвітництва являв Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Народ
володарює, чиновник, спираючись на закони, прийняті більшістю, управляє – ось його
формула. Він доводить до логічного завершення англійську ідею суверенітету народу.


Made on
Tilda